Крик та образливі слова, як форма психологічного насильства

Одна з величезних проблем нашого суспільства це толерантність до психологічного насильства. Крик і образливі слова, що ми дозволяємо собі по відношенню до дітей, ось, що я маю на увазі під психологічним насильством. Звісно це ж явище розповсюджене і у спілкуванні дорослих, але сьогодні про дітей і дорослих.
Крик, образливі слова стають якщо не нормою в стосунках, то чимось абсолютно буденним. Це спостерігається в сім’ях, школах. І це жахливо.
Кричать батьки, вчителі, роботодавці… але найстрашніше, що багато хто навіть не усвідомлює, які наслідки і яке зло несе за собою така поведінка.
Кричимо, бо не вміємо знайти спільну мову іншим, прийнятним способом; кричимо – бо кричали на нас і нічого, ми живі (як живі, це окрема тема, але ж живі); кричимо, бо не розуміємо наслідків; кричимо, бо не вистачає терпіння; кричимо, бо не розуміємо, що всі мають право на помилку, право на не послух, право на свою думку, що відмінна від нашої… Парадокс втому, що кричимо, бо любимо; хочемо як найкраще, але ж виходить навпаки.
Нам треба відмовитись від цієї ганебної поведінки. Раз і назавжди. Визнати, що підвищення голосу не прийнятна форма спілкування чи вирішення конфліктних ситуацій.
Звісно, все це стосується так само і образливих слів, сарказму відправленого в бік дитини чи члена сім’ї – все це прояви насильства. Таким чином людину можна просто знищити і тому від цього необхідно позбавитись. З цим не можна миритись, цього не можна терпіти, ці явища треба зупиняти.
В мене двоє дітей, я маю багато різних справ і проектів і маю дуже “дивний характер”, тому цілком розумію, як іноді хочеться сказати, підвищити голос чи ще щось… Але це ніколи не працює. Це ніколи не прийнятно і таку поведінку необхідно “випалювати розпеченим залізом”. І почати необхідно з того, що (1) визнати – так не можна чинити. Не шукати собі виправдань, ніколи. І навіть коли це стається – розуміти, що я не мав на це права і повинен попросити пробачення. Інша річ, яка допомагає уникати подібної поведінки, якщо вона присутня, це (2) розуміння що відчуває дитина, коли на неї кричать. Уявіть себе маленьким, беззахисним та повністю залежним від дорослих, які починають верещати, називати тебе “…” Уявили і як? Так, короткотерміновий ефект ви отримаєте, але навіть він сумнівний. Бо під час психологічного насильства людина отримує почуття провини, страх і нічого доброго. Це ніяк не навчає і не змінює поведінку на краще. (3) вчитись комуні кувати і вчитись виражати свої емоції (гнів, роздратування і т.д.) прийнятним шляхом, що не шкідливий ні для нас ні для дітей.
Отже, ніхто і ніколи не має права кричати чи обзивати дітей, вони є не здатні оборонятись. Дорослі здатні, але і тоді це не прийнятно. Думаю, ви погодитесь, що двоє дорослих, що накричали та на обзивали одне одного – не стають після того за щасливішими. Тому, необхідно шукати для вирішення суперечок та прояву емоцій – інші способи. Нам треба прийняти рішення і відмовитись від психологічного насильства по відношенню до дітей раз і назавжди.

Залишіть коментар

Поля позначені червоною зірочкою * є обов’язковими для заповнення!