Меню Закрити

дорослість – це вміння сказати про свої потреби.

дорослість – це вміння сказати про свої потреби.

перефразовуючи Сократа: “скажи мені і я почую”. Не знаю, що вкладав філософ в оригінальній фразі, але ці слова обираю сьогодні аби сказати: говоріть! а коли Вам говорять – слухайте. коли просять – допомагайте, по мірі можливостей, по мірі сил. але ж будьте мудрі, там де просять послухати – слухайте, там де просять хліба – давайте хліба, одним словом: не давайте порад, якщо не просять.

так цікаво, коли дитина народжується вона усіма способами “говорить” про свої потреби. це її спосіб вижити, подорослішати. але що стається з часом? ми зустрічаємось з суворою реальністю і стаємо дорослими… придумуємо жахливі цитати на кшталт: “ніхто тобі не допоможе, крім тебе самого”… фактично втрачаємо найважливішу здатність – говорити про свої потреби. Так, я розумію, коли ти сто разів сказав і тебе не почули, ти перестаєш говорити. але це лише один спосіб, можна спробувати говорити в інший бік, іншим людям.

розуміти і говорити про свої потреби. я думаю, що зрілість і дорослість це як раз зрозуміти себе і вміти сказати про це. не поспішайте кидати в мене камінням. ми всі родом з дитинства і всі маємо (ну ладно, не всі:) вади в цьому. особливо ми, що виросли у триклятому ссср з їх повним ігноруванням особистого, із зруйнованим інститутом сім’ї.

забуте дитя, що сидить і мовчки грається на самоті, втомившись кричати про себе, зневірившись в оточуючих і залишивши намагання докричатись до тих, хто мав би піклуватись, дослухатись, обіймати, радіти і плакати… це страшна картина. але бажання жити сильніше. оці неймовірно героїчні думки: я виживу! я хочу жити! цей ще один шанс, шанс, що реалізовується всупереч обставинам. це сумно, страшенно сумно і в мене мурашки по шкірі, коли уявляю собі цю картину. хочеться плакати, волати…
але ще більше хочеться кричати, коли бачиш дорослу, сильну, красиву і розумну людину, яка має потреби, бо ж вона людина, але мовчить. мовчить, бо боїться, знову сказати в пустоту, знову лишитись без відповіді, знову відчути самотність, безсилість… і хочеться кричати: агов, навколо точно є ті, хочеться роздмухати згасаючий або ж запалити згаслий вогник.

одного разу я серйозно накосячив в роботі, ну дуже. мені було соромно, хотілось провалитись крізь землю, все залишити і втекти. кого я обманю, поки пишу це речення, згадую мінімум три таких ситуації. в усіх трьох, я набирався мужності, відкидав бажання втекти (бо ж можливість була) і просив пробачення, пояснював що, як і чому і намагався продумати, що буду робити далі. в усіх ситуаціях мене прощали (в мене круті друзі і колеги). але мені все одно було кепсько… і я задався питанням: та що ж таке? і я зрозумів, я казав не ті слова. точніше ті, але не всі. я хотів що б мене пробачили, але ще більше я хотів підтримки, це була моя потреба. я усвідомлював свою помилку, визнавав її і хотів підтримки, ні не в поганих діях, але підтримки для себе, я хотів, аби мене обійняли і сказали: Сергію, ми з тобою. ми допоможемо. і так далі… усвідомлення цього дало мені певну свободу і наступного разу, я навіть спробував сказати про це… так знаєте тихо і боячись, тепер сміливості більше, я був почутий.
оцей образ сильного, знаючого… його дуже легко створити, але в ньому дуже складно жити. бо я людина. слабка із своїми вадами із потребою спілкування і підтримки з боку інших.

навчитись говорити про потреби собі. але не зупинятись на цьому, бо є потреби, які я не можу задовільнити без допомоги інших.
це моя ціль: навчитись піклуватись про себе говорячи про свої потреби, а не граючи роль супермена (бо ж вони самотні і нещасливі).
це так важливо для дорослішання, зробити крок і спробувати сказати: в мене є потреба. а ще правда в тому, що поряд обов’язково знайдуться ті, хто має ресур аби нашу потребу задовільнити.
навчитись бачити, визнавати, просити. навчитись розуміти себе.
знаєте, я, часто в групах з дорослими, прошу зробити просту вправу: напишіть 10 речей, які ви хочете прямо зараз + 10 слів, які Вас характеризують. фактично щоразу результат один і той самий: 3, максимум 5 відповідей в більшості учасників.

дорослішання це вміння сказати правду про свої потреби:
попросити принести чашку кави
попросити сказати комплімент
попросити про розмову
попросити подарунок
попросити обійняти
для цього треба бути дорослим, мужнім, сильним. і це так дієво.

думка, про те, що я ж дорослий, а дорослі не просять і не потребують, оця дурнувата гра в супергероїв, вона настільки руйнівна, що її треба позбуватись.

знаєте, нехай кожному з нас, кожному, для кого ці слова відгукуються, допоможе Бог. Допоможе – подорослішати, зрозуміти себе і навчитись просити. це не соромно. це складно, бо можемо мати багато негативного досвіду, але точно можливо.
пам’ятаєте, як Справжній Вчитель сказав:
“Отож кажу вам: Просіть, і вам дасться; шукайте, і знайдете; стукайте, і вам відчинять. Кожний бо, хто просить, одержує; той, хто шукає, знаходить, і тому, хто стукає, відчиняють. Котрий із вас, батьків, коли син проситиме в нього хліба, дасть йому камінь? Або коли попросить риби, замість риби дасть йому гадюку? Або коли яйце попросить, дасть йому скорпіона? Отак коли ви, злими бувши, умієте давати дітям вашим дари добрі, оскільки більш Отець небесний дасть Святого Духа тим, що у нього просять!” Євангелія від Луки 11:9-13

а ще, пам’ятайте – Він вмів просити. Навчимось і ми. Навчимось всупереч. Навчимось прощаючи. Це так сильно визнавати свої обмеження і не грати в супергероїв, але бути вразливим, бути справжнім.
а ще… Бог часто допомагає через психотерапевтів 🙂

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *